МРІЇ, РОЗБИТІ ВОГНЕМ

Руслан Зубко народився 16 липня 1975 року в Тернівському районі Кривого Рогу. Тут минуло його дитинство: з 1984 по 1990 роки він навчався у місцевій школі, після чого вступив до професійно-­технічного училища №33. Там юнак здобув мирну та важливу професію ­- машиніста бульдозера, скрепера та грейдера. У період з 1993-­1995 рр. Руслан проходив строкову військову службу, де зарекомендував себе як сумлінний і надійний солдат.

Від криворізьких вулиць до сільського затишку

Проте справжнім покликанням Руслана в цивільному житті виявилися не лише техніка, а й неймовірна доброта до людей. Протягом 20 років він разом із дружиною проживав у селі Нижня Мар’ївка.

Руслан дуже любив землю, сільський простір, але понад усе ­- свою родину. Попри те, що спільних дітей у подружжя не було, а дружина була старшою за нього на 15 років, він став рідною людиною для її дітей, онуків та зятів.

У селі Руслан брався за будь­-яку роботу: працював у фермерів, на зерносховищі, вантажником на підприємстві з переробки лікарських трав. Останні вісім років перед повномасштабним вторгненням він працював охоронцем у дачному кооперативі. Коли люди дізналися про його загибель, плакали всі, хто його знав, адже Руслан був надзвичайно толерантним, спокійним, ніколи нікого не ображав і завжди намагався обходити всі гострі кути.

Військові будні «групи здоров'я»

З перших днів повномасштабного вторг­нення Руслан рвався на фронт. Проте вдома його тримали хвилювання дружини, яка має третю групу інвалідності по зору і дуже боялася залишатися сама в селі, де взимку потрібно самотужки і дрова заготовляти, і давати раду господарству. Вона просила чоловіка трохи зачекати, переїхати до міста і вже тоді йти на війну, оскільки сама вона в селі просто не впоралася б.

Як тільки родина переїхала до Кривого Рогу, Руслан одразу ж реалізував свій намір. Він мобілізувався 11 вересня минулого року, записавшись до Національної гвардії. Після розподілу чоловік відправився до навчального центру.

Дружина згадує, що навіть у важких умовах підготовки Руслан намагався всіляко берегти її нервову систему. На її тривожні розпитування про можливі нестатутні відносини він лише сміявся й заспокоював, що командир у них молодший за віком і звертається до всіх виключно на «ви». У навчальному центрі більшість мобілізованих були чоловіками під 50 років, які самі із себе жартували, називаючи свій підрозділ «групою здоров'я» через постійні скарги на болі в спині та ногах.

Умови забезпечення були хорошими, військових чудово годували і навіть забезпечували солодощами, але й підготовка була серйозною ­ переважно новобранців учили копати окопи.

Руслан із гумором переповідав дружині по телефону їхні навчальні завдання, коли одна група бійців викопувала яму, інша її заміновувала, третя закопувала, а наступного дня все відбувалося у зворотному порядку для закріплення навичок. Руслан був щиро задоволений і гордий тим, що потрапив до армії, і дружина повністю розділяла ці почуття.

Після закінчення навчання підрозділ Руслана направили на одну з найгарячиших ділянок фронту ­ Покровський напрямок на Донеччині. Про свій вихід на позиції чоловік попередив дружину не заздалегідь, а зателефонував уже безпосередньо з місця виконання завдань. На її сльози та докори він лагідно відповів, що змовчав навмисно, аби вона не намагалася приїхати за ним і не рвала йому душу перед боєм. Чоловік закликав її не плакати і не тужити.

Останній бій під Покровськом

На початку лютого 2026 року Руслан разом із побратимами опинився на лінії зіткнення в Покровському районі Донецької області. Того дня ворог вів безперервні наступальні дії та масовано обстрілював позиції українських захисників авіабомбами.

6 лютого, близько опівдня, підрозділ Руслана стримував черговий штурм окупантів, коли по їхній позиції ударила керована авіаційна бомба. Внаслідок потужного вибуху криворіжець отримав важкі поранення, які виявилися несумісними з життям. Він загинув на полі бою, до останнього подиху тримаючи оборону.

Згодом евакуаційна група змогла забрати тіло полеглого воїна та передати його для проведення судово­медичної експертизи. Офіційне розслідування підтвердило, що Руслан загинув під час виконання службових обов'язків, захищаючи рідну землю.

Обірвані мрії та важка реальність

Після перемоги Руслан мріяв про спокійне майбутнє. Вони з дружиною планували купити квартиру в місті, а сільську хату залишити найстаршому онуку. Також у планах було придбання невеликої дачі, щоб улітку відпочивати на природі, адже після двох десятиліть у селі чоловікові важко було уявити постійне життя в міській квартирі.

На жаль, цим планам не судилося здійснитися через загибель Руслана.

Зараз, через кілька місяців після похорону, вдова Героя ледве тримається, а її головною опорою стали діти та онуки. Старший онук Вітя та донька, яка невдовзі має повертатися на роботу до Німеччини, постійно відвідують жінку, підтримують її зв'язком і не залишають наодинці з розпачем.

Окрім невимовного психологічного болю, жінка зіштовхнулася з серйозною матеріальною скрутою. Державна допомога родині загиблого військового ще не виплачується через тривалий процес оформлення документів та очікування на останні висновки, який затягнувся вже на четвертий місяць. Наразі вона змушена виживати на мізерну пенсію по інвалідності в розмірі 3300 гривень, тоді як оплата за оренду чи комунальні послуги квартири складають 4100 гривень. Через це жінка повністю залежить від фінансової підтримки своїх дітей.

Попри перенесені страждання, дружина захисника зберігає тверду та безкомпромісну позицію щодо завершення війни. Вона переконана, що бойові дії не припиняться, поки українські військові повністю не виб'ють ворога з нашої землі, тому боротися необхідно до останнього.

Микола Корінь

27.05.2026