Маленька проблема великого міста

«Місто довжиною в життя» ­ популярне гасло нашого міста. І з цим важко сперечатися. Довжиною в життя ­ так. Але ще й довжиною приблизно в 126 кілометрів, які щодня потрібно якось долати, аби дістатися з одного кінця міста в інший.

куди поділася маршрутка № 295?

Можна сміливо припустити: кожен мешканець міста залежить від громад­ського транспорту. Маршрутки, тролейбуси, швидкісний трамвай, автобуси ­ не має значення. Усі ми так чи інакше прив’язані до того, чи приїде транспорт і коли саме. Як і автор цього матеріалу, який тривалий час залежав від маршрутки №295, що з’єднувала мікрорайон Індустріальний із Карачунами.

Це був один із найдовших маршрутів міста ­- близько 40 кілометрів. Був.

Щоранку я чекав цю маршрутку від 20 до 40 хвилин. Знав напам’ять: якщо не встиг на 7.30 -­ наступна буде не раніше 8.15. Довго? Так! Але вибору не було. Іншої маршрутки, щоб доїхати з Гірницького до автовокзалу, просто не існувало. Є автобус ­- але він занадто довго їде.

І от одного ранку, коли на термометрі було ­-8⁰С, я, як завжди, стояв на зупинці. На годиннику ­- 8.20, а 295-­ї немає. Зачекав ще десять хвилин і сів у 208­-ту, аби хоча б доїхати до 95-го кварталу. Сів на переднє сидіння, поруч із водієм, біля якого сидів, очевидно, його знайомий. Між ними відбувся короткий, але показовий діалог:

-­ Дивись, стоять, чекають… мабуть, 295-­ту.

­- Та вже нема її, здається.

­- Як нема?

­- Та так. Кажуть, більше не ходить.

Розпитувати водія я не став, хоча дуже хотілося. Уже ввечері зайшов у криворізьку транспортну групу у Facebook і запитав: чи не завершила маршрутка №295 своє існування? У коментарях одна жінка відповіла, що 1 січня водій повідомив її: маршрут більше не працює.

Офіційної інформації я так і не знайшов. Але факт залишився фактом ­ один із найдов­ших і найбільш затребуваних маршрутів просто зник.

Коли скорочення частішають

Насправді це не поодинокий випадок. Ще десять років тому, коли проїзд коштував 3 гривні, я часто їздив до бабусі на м­н Гірницький. Була маршрутка №314, яка забирала мене з «Юності» й привозила майже під самий дім. Але в березні 2020 року в місті скасували 26 маршрутів, серед яких опинився й №314.

Залишився маршрут №214. Та й він проіснував недовго ­ ще через два роки його також не стало.

Цифри говорять самі за себе. Станом на кінець листопада 2025 року в місті залишилося 37 приватних маршрутів. До початку повномасштабної війни їх було понад 80. На 12 маршрутах працює лише одна машина ­ фактично це перевезення «під роботу». У підсумку на місто довжиною 126 кілометрів маємо близько 25 реально активних маршрутів. А нині -­ й того менше.

Транспорт без графіка

Окрема тема ­- графіки, а точніше -­ їхня відсутність.

Субота, 9 ранку, зупинка «Першотравнева». Потрібно доїхати на 95­-й квартал. У цьому напрямку їздять два популярні маршрути ­ 250-­й і 397-й. Час очікування ­- 54 хвилини. Саме стільки я простояв на зупинці. Кульмінація абсурду -­ маршрутка приїхала, але не зупинилася, бо була цілковито заповнена.

Увечері ситуація ще гірша. Після 19.00 місто фактично вимирає. Окрім маршруток №№208, 3, 240 і ще кількох, майже нічого не їздить. Більше того, наприклад, маршрутка №255 у будні після 18.00 формально існує, але фактично ­- ні. Машини доїжджають до мікрорайону Індустріального, знімають таблички й далі їдуть без пасажирів. І вже о шостій вечора виїхати з Індустріального стає неможливо.

Комунальний транспорт ­- наша опора

Повертаючись у часи, коли проїзд коштував 3 гривні, зізнаюся: тролейбусами я користувався рідко. Основна причина ­- відсутність зрозумілого графіка. Можливо, він і був у диспетчерів, але у пасажирів його не було.

Сьогоднішня ситуація виглядає інакше. Графіки руху комунального транспорту є у відкритому доступі, їх можна знайти в інтернеті, відстежити зміни, спланувати поїздку. Саме комунальний транспорт часто є єдиною можливістю дістатися додому о дев’ятій вечора з площі Визволення на Червону і навіть Інгулець. Альтернатива ­ лише таксі за 300­500 гривень, що для більшості людей давно не варіант.

Та є й інша сторона медалі. Уранці та ввечері комунальний транспорт перепов­нений. Розвантажити його у години пік сьогодні майже неможливо. Збільшення кількості маршруток ­ рішення з розряду фантастики, а навіть якщо воно й станеться, проблему робочих перевезень це кардинально не вирішить. Місто надто велике, а пасажиропотік уранці та ввечері ­ надто щільний.

Можливо, варто хоча б обговорювати альтернативні підходи. Наприклад ­ запровадження оплати проїзду в комунальному транспорті лише в робочі години. Така практика давно існує в деяких країнах і не сприймається як щось радикальне. Це не ідеальне рішення, але, принаймні, крок до чесної розмови про баланс між доступністю, комфортом і реальними можливостями міської транспортної системи.

Проблеми, які залишаються за кадром

Тролейбуси ­ найпопулярніший вид комунального транспорту в місті. Але й проблем у тролейбусному депо вистачає. Основна ­ нестача кадрів. Багато спеціалістів сьогодні захищають нашу країну. Друга ­ технічна. Частина тролейбусів була закуплена ще до 2014 року, і значна кількість комплектуючих ­ російського виробництва. Зараз, коли техніка зношується, її банально нічим ремонтувати.

А ми, пасажири, як завжди, більше помічаємо бруд чи дрібні незручності, ніж сам факт того, що транспорт узагалі їде.

Цей матеріал не є спробою знайти винних чи розставити оцінки. Він про інше ­ про повсякденну реальність, у якій опинилися тисячі мешканців великого міста. Про ранки на зупинках, де люди мовчки дивляться на порожню дорогу. Про вечори, коли після сьомої години варіантів дістатися додому стає дедалі менше. Про маршрути, які зникають без пояснень, і про очікування, що з кожним роком стає довшим.

Транспорт -­ це не просто спосіб пересування. Для міста він є його кровоносною системою. І коли вона працює з перебоями, це відчуває кожен: працівник, студент, пенсіонер, лікар чи військовий у короткій відпустці.

Цей текст ­- не звіт і не скарга. Це спроба звернути увагу на проблему, яка давно вийшла за межі «тимчасових труднощів» і стала частиною щоденного життя. Можливо, десь між цифрами, графіками й офіційними зведеннями загубився простий пасажир, який просто хоче знати: чи приїде його маршрутка і чи зможе він сьогодні повернутися додому без зайвих годин очікування.

І дуже хочеться вірити, що ці рядки стануть не просто черговим текстом, а маленьким нагадуванням: Кривий Ріг має бути містом, у якому дорога додому не перетворюється на щоденне випробування.

Сергій Тихонов

21.01.2026