Герой Соціалістичної Праці з Корсунівки

Іскрівська територіальна громада пишається тим, що три вулиці міста Кривий Ріг пов'язані з нею. Так, у Довгинцевському районі вулиця носить назву Іскрівська. Вулицю в Тернівському районі названо на честь нашого земляка, який народився в селі Шамово, ­ народного депутата Верховної Ради СРСР першого скликання Федора Лаштоби. І третю вулицю названо також на честь нашого земляка ­ Івана Савицького.

   ХЛОПЕЦЬ ІЗ СЕЛА
   Сьогодні ми хочемо розповісти про Івана Івановича Савицького. Він народився 10 вересня 1913 року в селі Корсунівка Петрівської волості Олександрійського уїзду в сім'ї селянина. Батько - Іван Калинович, мати - Олександра Власівна. В сім'ї Савицьких був уже старший син Григорій (1911 р. н.).
   Але недовгим було тихе щастя сім'ї Савицьких. Страшною звісткою в їх життя увірвалася Перша світова війна.
   На той час, в 1914 році, в селі Корсунівка налічувалося 137 господарств, мешкало 690 жителів. З Корсунівки та навколишніх сіл - Іскрівка, Таращанка, Маловодяне, Шамово, Новофедорівка - було мобілізовано на війну 106 мирних жителів. Було призвано і Івана Калиновича.
   В 1916 році він загинув. Олександра Власівна вдруге вийшла заміж - за Кирила Савицького. В 1919 році у них народився син Василь, а в 1927-му - син Микола.
   Сім'я Савицьких проживала в центрі села Корсунівка: поруч були школа і церква. Дитинство у Іванка було, як і в кожної селянської дитини: з ранніх років він пізнав важку селянську працю, на його плечі було покладено виховання молодшого брата Василя. Втіхою та відрадою стала річка Інгулець, на берегах якої проходив весь його вільний час.
   В той час життя було нелегким: рево­люція, неврожаї, війни. Батьки Івана були бідняками, вони утримували господарство, важко працювали, але це не приносило статку. Тоді й вирішив хлопець податися на заробітки на шахти Кривбасу. Доб­ре, що місто Кривий Ріг розташоване поруч. Але влаштуватися на роботу було непросто - бажаючих хоч відбавляй.
   П'ять днів Іван простояв у черзі на біржі праці, спав у дров'яному складі. А на шостий день, коли в невеликій торбинці скінчилися нехитрі харчі, почув від біржового службовця: «Держи свої документи та йди гуляй. Віком не вийшов». Іван був шокований, на його очі навернулися сльози. Один із покупців робочої сили, який був присутній при цьому, побачивши розгубленість високого, широкого в плечах сільського хлопця, спитав у нього:
   - Ти звідки?
   - З села Корсунівка Петрівського району .
   - А батько є?
   - Загинув батько в 1916 році...
   Тоді покупець енергійно махнув рукою та сказав чиновнику: «Добре, записуй мені, візьмемо».
   Так в неповні 16 років Іван Савицький потрапив на рудник імені Артема.
   Свою трудову діяльність він розпочав у 1928 році. Був кріпильником, бурильником, навчався в школі робітничого факультету. В 1932 році вступив до Криворізького гірничорудного інституту, який закінчив у 1936 році за спеціальністю «Розробка родовищ корисних копалин».
   У 1936 році Іван Іванович одружився з Марією Гаврилівною та був призваний до лав Червоної армії і зарахований курсантом авіаційного училища. У 1937-1939 роках працював начальником гірничої дільниці шахти імені Орджонікідзе. У 1939-1941 роках він - головний інженер шахтоуправління імені Орджонікдзе.
   У 1937 році у подружжя народився син Анатолій, в 1938 році - дочка Ліна. В 1941 році Савицький із сім'єю був евакуйований за Урал. З 1941-го по 1950 рік працював головним інженером Гороблагодатського рудоуправління, потім рік - Камиш-Бурунського залізорудного комбінату. З 1955 по 1957 роки Савицький - керівник «Укрглавруд» Міністерства чорної металургії УРСР.
   А потім він добровільно погодився змінити високе крісло начальника главка Міністерства чорної металургії УРСР на нижче - директора «шкандибаючого» комбінату.

   НОВИЙ ДИРЕКТОР ПГЗК
   Відомості про нового директора Південного ГЗК працівники дізнавалися з неофіційних джерел. Були на комбінаті ті, хто працював разом із Савицьким на довоєнних рудниках Кривбасу, в евакуації на Уралі. Через це ходили про нього різні чутки. Але лише позитивні.
   Розповідали, що коли він у 28-річному віці був головним інженером великого рудника в Кривбасі, сталося так, що за технологічними вимогами треба було на два тижні зупинити шахту. Такий термін для ремонту був затверджений правилами виробництва робіт. Савицький правилами знехтував, розробив свій проект ремонту шахти без припинення видобутку. Разом з гірниками спустився в забій. Впоралися за дві зміни. Після цього за порушення правил інструкції проти інженера порушили кримінальну справу. Абсурдну ситуацію вирішив нарком чорної металургії І. Тевосян, який прийняв інше рішення: преміював Савицького за сміливість, винахідливість, інженерний розрахунок.
   Вступив Савицький на посаду директора Південного ГЗК у 44-літньому віці 5 травня 1957 року, але проводити особисту оперативку з керівниками підрозділів ніби і не поспішав.
   Пройшли три тижні...
   Багато людей не розуміло, в чому справа, коли ж нарешті відбудеться зустріч? А Савицький щодня відвідував рудник, цехи, розмовляв з майстрами, керівниками змін, робітниками, бригадирами. Тільки на 22-й день зібрав першу особисту оперативну нараду з керівниками.
   Говорив з начальниками цехів тихим, рівним, не допускаючим найменших заперечень голосом: «План на червень до вас доведений. Ви особисто повинні довести його до кожної зміни, дільниці, до кожного робітника. Обіцяю, що за виконанням плану контроль буде посилений. І питатиму, не дивлячись на особистості. У кого є проблеми, звертайтеся, допоможемо».

   ЗАВЖДИ ПЕРШІ
   Йому повірили, за ним пішли. І план був виконаний за півроку. Це стало нормою.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 серпня 1958 року директору комбінату Івану Івановичу Савицькому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці та вручено орден Леніна.
   Радянський уряд високо оцінив велику працю Івана Савицького. Він був нагороджений трьома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Жовтневої Революції, орденом Дружби народів, медалями: «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні», «За трудову відзнаку», «За трудову доблесть». Він - лауреат премії Ради Міністрів СРСР, кандидат технічних наук, автор наукових праць, володар авторських прав. У 1982 році йому присвоєно звання «Заслужений металург України», в 1983 році - «Заслужений винахідник України».
   За час роботи директором комбінату Савицький доклав багато енергії та вміння, щоб вивести колектив комбінату в число передових гірничорудних підприємств держави, створити людям добрі житлово-побутові умови, а селище Південного ГЗК зробити найзатишнішим та найгарнішим в місті Кривий Ріг. Він своєю високою культурою, скромністю, чуйним ставленням до потреб та запитів трудівників заслужив велику повагу працівників.
   Колектив комбінату на протязі 25 років виконував та перевиконував державний план, багато разів виходив переможцем всеукраїнських та всесоюзних соціалістичних змагань серед гірничорудних підприємств, отримував перехідний Червоний Прапор та грошові премії. А 4 лютого 1965 року за успішне виконання завдань семирічного плану з розвитку чорної металургії Указом Президіуму Верховної Ради СРСР колектив ПГЗК був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

   ДЛЯ ЛЮДЕЙ
   Наряду з вирішенням виробничих зав­дань, з ініціативи Івана Савицького, колектив комбінату виконав великі роботи з благоустрою селища, додаткового будівництва дитячих садків, лікарень, поліклінік, магазинів, їдальнь, шкіл, кінотеатрів, стадіонів, турбаз та інших культурно-побутових закладів. Побудовані: піонерський табір на березі Чорного моря, лікувальні корпуси в містах Яремча та Есентуки, будинки відпочинку в Криму та профілакторій на водосховищі Карачуни.
   Іван Іванович все життя навчався і навчав інших працювати. В 1958 році він спільно з колегами по галузі відвідав США. Американці створили станок вог­няного буріння «Джой» відомої фірми «Літкомпанії».
   - А ми що, гірші? - спитав він себе.
   Директор поставив завдання перед колективом створити такі станки. Ідею підтримали в міністерстві, а також вчені Москви, Харкова, Кривого Рогу.
   Перший станок вогняного буріння був створений заводом «Гіпрорудмаш» в небувало короткий термін. Випробовувався вітчизняний первісток в кар'єрі Південного ГЗК, демонструючи швидкість буріння, яка перевищувала показники станків зарубіжних фірм.
   На одній з оперативних нарад Іван Іванович попросив оголосити по всьому комбінату, що кожна пропозиція, направлена на вдосконалення бурового станка і процесу розширення скважин буде розглядатися невідкладно. В архіві зберігся запис, датований 1970 роком: «Південний ГЗК відвідала делегація в складі ведучих керівників з семи найбільших американських гірничорудних підприємств... При огляді збагачувальної фабрики один з гос­тей замітив: «Ми на 10 років пізніше за вас приступили до будівництва подібної фабрики, але нам би дуже хотілося, щоб вона ні в чому не поступалася вашій».
   В житті Савицький часто виявляв ініціативу, яка межувала з законом та загрожувала йому, було багато конфліктних ситуацій.
   Наприклад, на комбінаті все робилося для блага людини, але в селищі був відсутній облаштований пологовий будинок. Даний об'єкт не був закладений в проект будівництва лікарняного містечка. А, як і на кожній новобудові, колектив комбінату, в основному, був молодим, весілля святкували часто, і породіль треба було возити за багато кілометрів. Чимало скарг надходило щодо відсутності свого пологового будинку. Але на цей об'єкт не було фінансування. Як бути? І Савицький взяв гріх на душу - побудував пологовий будинок під виглядом цеху.
   Порушення швидко розкрилося, але було пробачено. «Він же не для себе будував», - відповів перший секретар обкому. А «незаконнонароджений» об'єкт тривалий час гірняки називали пологовим цехом.

   ЗАСЛУЖЕНОГО ВИНАХІДНИКА І МЕТАЛУРГА УКРАЇНИ НЕ СТАЛО
   У 1984 році директор комбінату готувався до виходу на пенсію. В 52 роки він переніс серйозну операцію, яка була ускладнена запаленням легенів, лежав з цього приводу в Москві в «кремлівці». Лікування продовжувалося безкінечно дов­го. Але повернувшись в Кривий Ріг, видужав на загальний подив швидко. Допомогли дружина та «рідні стіни».
   Але зараз директор все частіше почувався погано. Хвилювали зростаючі болі в ногах. Хвороба все частіше приковувала до ліжка - на місяць, на два. А справ на підприємстві була лавина. І тоді Іван Іванович прийняв рішення - у 72-літньому віці він добровільно подав міністру, як казали в давнину, прохання про відставку за власним бажанням.
   10 вересня 1993 року інженерно-технічний персонал Південного ГЗК відзначив 80-річчя Івана Івановича Савицького, з цього приводу в міській газеті була надрукована стаття. А через два місяці в цій же газеті вийшов некролог: «На 81-му році життя зупинилось серце Савицького Івана Івановича, Героя Соціалістичної Праці, заслуженого винахідника і металурга України. Світла пам'ять про нього назавжди залишиться в наших серцях».
   За клопотанням ради ветеранів комбінату, рішенням міськкому Кривого Рогу вулиця Гайдара, де в будинку №3 проживав Іван Іванович, перейменована на вулицю Савицького. Вулиця розпочинається від стадіону, побудованого за його ініціативою, тягнеться біля парку, спланованого за його вказівкою, і закінчується біля широковідомої радонової лікарні.
 

Завідуюча Іскрівською сільською бібліотекою Тетяна ПЛАТОШИНА,
Микола ПЛАТОШИН