ЯК ЗАНЕПАДАЛА ШАХТА

Для багатьох людей найбільшим страхом є невідомість, або, іншими словами, «що буде завтра». Саме з таким відчуттям зараз живуть понад дві тисячі шахтарів ­ живуть і не знають, що чекає їх попереду.

Але давайте повернемося на 10­-15 років назад. Шахта була місцем, куди прагнув потрапити чи не кожен чоловік нашого міста. Високі зарплати, підземний стаж, престижна робота ­- щоб влаштуватися на шахту, тобі потрібно було бути або сином якогось працівника, або чекати, поки хтось піде на пенсію. Особисто я не застав тих часів, але, як розповідали мої вже колишні колеги, ще 5-­10 років тому шахта була не просто місцем роботи. Вона надавала чимало переваг. У гірників були найдовші відпустки ­- 2 місяці, путівки на море «за копійки», путівки для дітей у табори, премії. На кожній шахті діяли свої футбольні команди, активно працювала молодіжна організація, де молоді працівники брали участь у різноманітних заходах. Словом, негативні умови роботи в шахті було чим компенсувати.

«Тікай звідси»

Минали роки, ціни зростали, а зарплати залишалися незмінними. Кількість охочих стати гірником різко зменшувалася. Якщо раніше, щоб стати прохідником, потрібно було кілька років відпрацювати в учнівській бригаді за невелику зарплату, то тепер тебе візьмуть без досвіду ­- одразу в бій, як кажуть.

Трохи більше трьох років тому мені пощастило розпочати свій життєвий шлях саме з роботи на криворізькій шахті. На щастя, у мене була потрібна освіта, і мене без проблем взяли на посаду інженера в один із технологічних відділів. А взяли мене лише тому, що один із працівників пішов на пенсію, звільнивши місце. А одразу на посаду інженера, а не помічника, як це було раніше, -­ через нестачу працівників.

Перший день на шахті я запам’ятав надов­го. Спочатку мене привели в лазню, так би мовити, «поселити». Першою людиною, яку я зустрів, виявився начальник однієї з дільниць. Він одразу з посмішкою сказав мені: «Тікай звідси». Але я не дуже серйозно сприйняв слова людини, яка стояла лише в спідній білизні біля якогось брудної шафки. Згодом, працюючи з цією чудовою людиною, я не раз казав йому: «А пам’ятаєте, як я прийшов на шахту? Саме ви були першим, кого я зустрів, і як ви сказали мені тікати звідси, бо тут немає що ловити». Тепер ці спогади викликають лише приємну ностальгію.

«Поверніть нам п’ятиденний робочий тиждень!»

Я ше не встиг повністю освоїти свою посаду, як почалася війна. Скажу одразу: ще до війни ситуація із зарплатами була не найкращою ­- люди починали звільнятися, знаходячи безпечнішу й не менш оплачувану роботу. Але настало 24 лютого 2022 року. Тоді ніхто не знав, чи будемо ми працювати, що буде далі з шахтою. Перший час ніхто не спускався під землю, але за місяць-­два ситуація стабілізувалася, і шахта повернулася до звичного режиму роботи. Але всі розуміли: спускаючись на півтора кілометра, ти можеш уже не виїхати, бо ракета може влучити у ствол. Є, звісно, запасний вихід, але все ж…

Перший рік війни змін особливо не відчувалося ­ усі працювали як завжди, принаймні мій відділ. Але всі розуміли: після втрати Маріуполя, куди йшла більша частина нашої продукції, шахта незабаром може змінити свій вектор розвитку на більш песимістичний. Так і сталося.

Першим дзвіночком стали чутки про зміну робочого режиму: частину людей перевели на триденний або чотириденний робочий тиждень, хтось залишився на п’ятиденці. Наступний рік минув під гаслом: «Поверніть нам п’ятиденний робочий тиждень!» ­- адже зарплата впала майже вдвічі. Особливо постраждали інженерні спеціальності: геологи, маркшейдери, технічний відділ, нормувальники, відділ кадрів та інші. Найприкріше, як на мене, було те, що нарізні та видобувні дільниці працювали на повну силу. Тобто за три робочі дні я виконував той самий обсяг роботи, що й за п’ять, але за меншу зарплату. Зручно для керівництва, правда ж? Скажу наперед: через майже три роки ситуація не змінилася.

У цей же період підземна частина підприємства також почала занепадати. Кількість дільниць скорочувалася. Коли я прийшов на шахту, було п’ять нарізних і дві видобувні дільниці, а тепер залишилося три нарізні та дві видобувні. І це ще умовно кажучи ­ раніше одна дільниця в середньому проходила 170­-200 метрів, а тепер у найкращому разі на три дільниці разом виходить 250 метрів.

Проходка ускладнювалася через кілька факторів: по-­перше, через нестачу працівників ­ величезну кількість мобілізували, а обсяг робіт керівництво комбінату залишило той самий, виконати це фізично неможливо, тож начальники й майстри сидять місяцями без премій; по­друге, через нестачу матеріалу ­- метал для кріплення давно перестали завозити в достатній кількості, привозять 20 комплектів на місяць, коли треба 100, і шукай, де хочеш. Гірникам доводиться ходити на старі виробки, демонтувати старий метал, наражаючи себе на великий ризик, і це ще й не оплачується.

Крім кріплення, бракує й інших інструментів. Візьмімо, наприклад, бурову коронку -­ раніше їх було вдосталь, гірники навіть примудрялися їх виносити й продавати, а тепер що? Дають, скажімо, чотири штуки на місяць, коли треба 15-­20. Гірник відбурює, потім іде до майстрів, де її знову точать ­ і так кілька разів. Зрозуміло, що з кожним разом швидкість і якість роботи падають.

Склади повні, всіх у відпустку

Третій рік війни. Склади повні руди, відвантаження немає. І що робить керівництво? Відправляє у травні 2024 року всіх у відпустку. У кого були резервні дні відпустки ­ відпочивають за рахунок підприємства, у кого не було -­ за свій. До речі, про відпустки: якщо раніше прохідник відпочивав 60 днів, а інженери -­ 40, то тепер усім по 24 дні, двічі по 12. Підприємство заявляє, що немає куди дівати руду, це разовий вимушений захід.

З червня всі вийшли на роботу, але нічого не змінилося: триденний графік, обладнання немає, усе, як завжди. Тут з’явилося бронювання і ніхто не захотів звільнятися, хоча ні премій, ні підвищення зарплати вже не було. Для тих, хто не знає: премія ­- це 25-­35% від зарплати. Виконав план -­ отримав, не виконав -­ не отримав. У наступні місяці дедалі більше ширилися чутки, що шахту можуть продати чи довести до банкрутства, і все це робиться свідомо. Багато хто бачив слізні листи керівництва про величезні борги за світло, хоча ті, хто працював на шахті, знали, що відвантаження продукції тривало в достатньому обсязі ­ не як до війни, але цілком пристойно для стабільного існування підприємства.

Два роки просидівши на триденному робочому тижні, я мусив покинути цю роботу -­ мій терпець увірвався. Мало того, що не платять, так ще й створюють умови, які унеможливлюють підробіток. Понеділок, середа, п’ятниця ­- такий у нас був графік. Де знайти додаткову роботу з таким графіком? А на моє прохання замінити п’ятницю на четвер мені відповіли: «Ні». Мій начальник був не проти, усі розуміли, в якій ми ситуації, але відмовили мені на самій горі. І досі не розумію, яке їм діло до мого графіка, якщо я виконував усю роботу.

Сумно й прикро було покидати свій відділ, навіть у такій ситуації, але, як сказала одна колега: «Все, що не робиться, -­ на краще». І тепер, дивлячись на те, що відбувається з шахтою, я розумію, що так воно і є.

Далі ­ гірше

Навіть після того, як я залишив роботу на шахті, я продовжую спілкування з колишніми колегами. І те, що зараз відбувається на підприємстві, іншими словами, окрім поганих, назвати важко.

Грудень. Знову простій, резервних днів у людей не залишилося, майже всі відпочивають за свій рахунок. Відпускні не платять, почалися затримки із зарплатою.

Березень ­- знову простій. Борги по зарплаті за місяць-­два. А платять дуже цікаво: нараховують по 2­-3 тисячі, кілька разів, виглядає як подачка.

У підприємства є сторінка в Facebook, і там гірники вже криком кричать про допомогу: дітей нічим годувати, зарплати не платять. Стільки поганих слів у коментарях ви побачите хіба що під новинами про російських терористів.

А що робить підприємство? Нічого: знову листи президенту з проханням оплатити світло, знову розмови про брак людей. А якщо починаєш щось говорити, питати, де зарплата, відповідь одна: «Не подобається ­- звільняйся». Ось таке ставлення до працівників колись престижної професії.

«Не знаю, до чого вони ведуть, але ось квітень ­ і знову простій, уже другий місяць. Чудово, коли в тебе є чоловік, який може тебе утримувати, а якщо ти сама з двома дітьми ­ як виживати?», -­ запитує одна з працівниць на сторінці у Facebook.

P.S. Цей матеріал написаний щоб «вшанувати пам’ять» тих трьох років, які я там провів. За цей час я зустрів багато чудових людей. Якщо раніше я думав, що гірники -­ це якісь злі мужики, які киркою добувають руду, то, попрацювавши там, зрозумів, що це прекрасні хлопці, які і гайку закрутити допоможуть, і в кабіні електровоза підвезуть, коли в тебе болить нога.

За три роки я зрозумів фразу: «Хто потрапляє на шахту, уже звідси не йде» ­- і це не в поганому сенсі, а в хорошому. Дуже шкода, що зараз таке відбувається з колись потужним підприємством. Залишається лише сподіватися, що його таки продадуть і прийде керівник, який підніме його з колін і цінуватиме людей, які там працюють.

Сергій Тихонов

09.04.2025